Сьогодні я не поспішала. Тож дочекалася автобус. У середині повно людей, сидячі місця зайняті. На наступній зупинці зайшла бабуся. Видно, що їй тяжко пересуватися. Але вона за допомогою палички потихеньку рухалася автобусом. Жоден із сидячих не піднявся і не запропонував їй сісти.
Я швиденько зайняла місце, чекаючи, поки бабуся дійде, щоб посадити її. Запитала, де їй виходити.
Вона сказала, і такими благаючими очима дивиться на мене. Просить, щоб я допомогла їй вийти з автобуса. Мені треба виходити раніше, але я погодилася допомогти старій. Коли ми виходили на її зупинці, старенька тяжко дихала. Я погодилася довести її додому. Ми йшли дорогою, розмовляючи.
Тамара Петрівна все життя прожила у цьому будинку, сорок років працювала на одному підприємстві. Звідти й на пенсію вийшла. Дочка вийшла заміж та поїхала з нашого міста. Нещодавно зять повідомив, що по мерла її дочка.
Хвороба забрала її дитину. За лишився онук, але він мало бував у Тамари Петрівни, тож надії, що наглядатиме за старенькою, немає. Як вона далі житиме, бабуся не знає. Можливо доведеться йти до будинку для людей похилого віку.
Ми дійшли до будинку, я не зал ишила Тамару Петрівну та довела до квартири. Коли зайшли всередину, я побачила, як вона бідно живе. Меблі старі, на вікнах штори з минулого століття. Бабуся запросила на чай.
Я спитала, чи є поруч магазин. Сказала, що є поряд. Поки Тамара Петрівна ставила чайник, я швиденько сходила до магазину. Купила тортик, ковбасу, сир, і ще всяких смакот. Ми сиділи біля вікна і пили чай із тортиком. Бабуся примружилася від задоволення.
Давно вона не пробувала торт, смачно. Проводила мене як давню знайому. Домовилися, що я іноді приходитиму до неї… У нашій країні все так здорово, прямуємо вперед, постійний прогрес.
Але чому про людей похилого віку ніхто не дбає? Чому вони змушені виживати у складних умовах і на мінімальну пенсію, якої вистачає на тиждень, не більше?