«Шофер, як буде Моршин, скажете мені, а? Я тут буду сидіти» водій: «Добре, бабуся, добре, скажу. Сідайте і не переживайте!» Бабуся: «Аби не забув» Водій: » Я не забуду, бабуся, сідайте, все буде добре!» Людей в автобусі було небагато, водій більше нікого не чекав, швидко рушили, швидко приїхали в Старий! І тут бабуся, невпевнено так: «Шофер, це вже Моршин?» Німа сцена. Водій і всі пасажири, які чули попередню бесіду, присоромлений згадують, що під час зупинки в Моршині ніхто вголос не сказав слово «Моршин». Німа сцена затягувалася, і тут водій, піднявши очі догори, почухавши чуба, глянувши на годинник і, щось собі тихо промовивши, закрив двері, розгорнув автобус і попрямував назад, до Моршина. Дорога не така вже далека, кілометрів 10, проте, якщо в якійсь іншій ситуації це б викликало гнівний опір
пасажирів, тепер ніхто не заперечував, все відчували якусь провину перед бабусею. Приїхавши в Моршин і відкривши двері, водій, як-то навіть так святково, промовив: «Все бабуся, це є Моршин, виходьте!» Бабуся: «Та ні, шофер, мені не треба в Моршин. Я до Львова їду!» Водій втратив мову, у пасажирів округлилися очі, німа сцена в квадраті. А бабуся продовжує: «Спасибі, що нагадали мені,» — і почала колупатися в своїх пакетах, — «мені моя дочка в Калуші наказувала, щоб я таблетку випила через півтори години. Але я годин не ношу … а вона мені говорила, щоб я таблетку випила якраз в Моршині. Дай тобі здоров’я, шофер, що ти не забул і нагадал старій «. Хтось пирснув першим, хтось другим, водій засміявся останнім, але все реготали аж до Львова. Лише одна бабуся не розуміла, чому всі себе так дивно поводят …
