Це сталося в останній рік їхнього навчання в школі. Ані тоді мама сказала зібрати вишні, Юрко став допомагати. Спочатку збирали, потім цілувалися, а далі… Про цей день на згадку залишилася фотографія їх двох, що цілуються на фоні вишні, і… На подив односельців, Аня не змогла поступити до університету. А як вона могла зосередитися на іспитах, якщо всі думки були про дитину Юри, яку дівчина носила під серцем? А Юра, який обіцяв кохати вічно, відмовився одружитися, бо його призвали до армії. Як тепер їй повертатись у село? Сором і rаньба! Додому Ганна не повернулася. Залишилася жити у місті. У бабусі, яку треба було доглядати, а у її дітей не було неможливості приділити матері увагу. Коли старенької не стало, її діти віддали Ані квартиру. В подяку за те, що доглядала їхню матір…
А приїхати до села їй так давно хотілося! Вже давно немає рідних. Їхня хатина розвалилася і сільрада її розібрала. Там ніхто не збудувався, а вишні старі залишилися. Вишні! Віру ніби обпалило: там, у гаманці, була фотографія! Єдина, старенька, пожовкла. Вона ніколи з нею не розлу чалася. Двоє стоять під вишнями, обійнявшись і сміються від щастя. Обтяжені грони лягають їм у руки. Мама Ані приїжджала до дочки, допомагала як могла. Вона ж і повідомила, що Юрко з армії повернувся з дружиною… Аня народила сина Альошу, закінчила заочно університет, почала викладати, син вступив до того ж університету. Аня заміж більше не вийшла.
Так і лишилася одна. Потім не стало мами, за два роки Юри… Аня приїхала до села на могилу мами. Дорогою в неї вкрали гаманець. Грошей було небагато. Але в гаманці була та фотографія. У вишнях. Жінка відвідала останній притулок мами, сходила до тієї самої вишні. І повернулася до міста, додому. Якось, у поштовій скриньці, разом із газетами, знайшла листа з вкраденим гаманцем. Незнайомим почерком було написано: “Аня, я перепрошую за сина. Знайшла при ньому ваш гаманець. Син виріс таким мені в покарання. За те, що забороняла Юрі бачитися з вашим сином. Вас дізналася по фотографії. Точно таку ж завжди носив із собою. Юра”.