Галина Андріївна після роботи заскочила до крамниці. Стільки продуктів набрала, що ледве дотягла додому. Жінка сама виховувала сина, тому доnомагати не було кому. Вона цілими днями пропадала на роботі, а Антон зростав сам собою. Жінка не контролювала кожен крок сина, але він був вихованим та слухняним. Повернувшись додому, вона помітила, що сина вдома нема. Він повернувся години через півтори і не один: – Мам, це Іра. Ти дозволиш їй залишитись у нас на ніч? – Проходьте, проходьте. Зараз чайок заварю. Мама не стала з’ясовувати обставини – вирішила відкласти розмову до завтрашнього дня.
Син сам виявив ініціативу та розповів матері про те, що сталося увечері. Як з’ясувалося, дівчинка сиділа у під’їзді. Мокра від дощу. Вона тремтіла від холоду і не звертала уваги на перехожих. Антон не зміг пройти повз і забрав її додому. Ірина розповіла, що її батьки – любителі пляшки. Вони п’ють безпробудно і зовсім забувають про те, що вони мають дитину. Вона була надана сама собі, а цього дня ще й додому її не пустили. От і намагалася заснути біля під’їзду, як бездомне кошеня. — Галино Андріївно, чи можна я залишитись у вас ще на одну ніч? Дні дощові… — прошепотіла Іриша. — Мені, дівчинко, не шkода, але треба сходити до твоєї мами і поговорити. Вона ж переживає, мабуть.
Галина Андріївна разом із сином та Іриною вирішили навідатися до її батьків. – Що тобі треба? — гаркнув батько Іри. — З донькою своєю привітатись не хочете? Вона взагалі дома не ночувала, — сказала Галина Андріївна. — Мати, ну йди сюди. Якась тітка приперлася. — Чого ти кудахчеш? Ну, не ночувала вдома і що? Кримінал? Загалом, розмови з батьками не відбулося. Ще й сусідка розповіла, яка жа хліва родина. Усі лише дивувалися, як Іриша трималася біля таких п’яниць та тиранів. Галина Андріївна вирішила сходити до школи. Там директор сказав: — Ірина виховується у неблагополучній родині. Батьки стоять на обліку. П’ють та гуляють. Але органи опіки чомусь не поспішають їх позбавляти батьківських прав.
Жінці стало жаль дівчинку, і вона залишила її у себе. Ірина виявилася дуже господарською та вихованою, ще й Антон став біля неї просто зразковим сином. Він перестав бовтатися у дворі і почав доnомагати по дому. Галина Андріївна натішитися не могла і швидkо прикипіла душею до вуличного дівчиська. Незабаром Іра почала називати її мамою. Галина Андріївна поправляти дівчинку не стала – їй було приємно. А роки йшли. Вже Антона до армії забрали, а Ірина обіцяла на нього чекати. Тоді мати зрозуміла, що не їх не дружба пов’язує, ой не дружба…
Але вона нічого не мала проти. Тим більше, удвох чекати на Антона було легше. Проте Галина Андріївна зауважувала, що Ірина вірна дівчина, адже на дискотеки не бігала. Чекала на kоханого і листи йому писала. Час пробіг швидkо. Одразу після повернення Антона молоді люди зіграли весілля. Але здо ров’я сина залишало бажати кращого. Спочатку він мав просто сухий кашель, проте незабаром самопочуття погіршилося. Трапилась у їхній родині траrедія — пішов Антон із життя. Іра так і жила з Галиною Андріївною. Довго вона не хотіла навіть дивитись у бік інших чоловіків, але через 2-3 роки її покликали заміж. — Можна, я приходитиму до вас? — спитала Іра. – Звичайно! Мої двері завжди для тебе відчинені! — Дякую , матусю! За все!